23 лютого. Ганьба, яку перетворили на свято

23 лютого. Ганьба, яку перетворили на свято

А що ми святкували 23 лютого? Що ми святкуємо досі за традицією? В світовій історії є лише два народи, які на державному рівні святкують одну з найбільших поразок у власній історії. Це – серби (вони щорічно відзначають День розгрому сербського війська турками на Косовому полі) і… Homo Sovieticus, які з військової катастрофи 23 лютого 1918 року примудрилися зробити свято.

Радянська людина святкувала кілька великих дат: 1 травня, 7 листопада, 8 березня і 23 лютого. До цих чисел традиційно й довго готувалися. Концерти, мітинги, шкільні лінійки, уроки пам’яті, документальні фільми, статті, есе, вистави, а часто – цілі художні фільми та романи.

Офіційна версія свята 23 лютого, яке в СРСР називалося День Радянської армії та Військово-Морського флоту звучала так.

У лютому 1918 року контрреволюційні сили зробили ставку на германські війська, які, за мовчазної згоди навіть їхніх противників по війні, котрі гарантували спокій на Західному фронті, пішли на Петроград, порушивши таким чином укладене раніше перемир`я.

23 лютого було опубліковано відозву Ради народних комісарів від 21 числа цього ж місяця «Социалистическое отечество в опасности», а також «Воззвание Военного главнокомандующего» Криленко. В останньому, зокрема говорилося (тут і далі мовою джерела):

«Все к оружию. Все на защиту революции. Поголовная мобилизация для рытья окопов и высылка окопных отрядов поручается советам с назначением ответственных комиссаров с неограниченными полномочиями для каждого отряда. Настояний приказ рассылается в качестве инструкции во все советы по всем городам» (http://ru.wikipedia.org/wiki/День_защитника_Отечества).

«На заклик партії» десятки тисяч робітників, солдат і матросів кинулися записуватися в Червону гвардію. Створені загони спрямувалися під Псков і Нарву, де з ходу, у важких боях, зупинили до зубів озброєну, навчену, чисельну регулярну армію німців.

Так, в боях, народилася Робітничо-Селянська Червона Армія. Ура, товариші!

А тепер поглянемо, як було насправді.

Звернемо увагу на маленький штришок: наступ німців був не простим – він був порушенням раніше укладеного перемир`я, що з подачі радянської пропаганди робило в очах громадян вчинок німецьких генералів ще більш підступним та підлим.

Але спитаємо, що ж то було за перемир`я? То, дорогі товариші, було перемир’я, укладене лише на час мирних перемовин між більшовиками та німцями в Брест-Литовську.

Як відомо, товариш Лєнін та кілька його найбільш довірених поплічників отримали в 1917 році три мільйони золотих марок від германського Генштабу на «агітацію в Росії». Німці також організували таємний перетин кордону російськими революціонерами (через Швецію). Розрахунок був дуже простий, як писав ініціатор авантюри, германський посол в Копенгагені:

«… предпочтительнее поддержать экстремистов, так как именно это быстрее всего приведет к определённым результатам. Со всей вероятностью, месяца через три можно рассчитывать на то, что дезинтеграция достигнет стадии, когда мы сможем сломить Россию военной силой» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Пломбированный_вагон).

Разом з більшовиками в тому вагоні їхало ще кілька десятків революціонерів різного світогляду. Німцям було все одно кого пускати до Росії, головне, аби ті люди працювали на їхні інтереси. Тих, хто бажає оглянути повний список германських шпигунів, відсилаємо до джерела, зазначено у цитаті, яку приведено вище.

Проте, як вважають сучасні історики, Лєнін, Зінов`єв, Ганєцкій та інші «товариші» виявилися більш толерантними до германських пропозицій, ніж представники інших партій і тому взяли на себе таємне зобов`язання після здобуття влади укласти сепаратний мир, надавши таким чином Німеччині можливість кинути всі сили проти військ Антанти на Західному фронті.

В перші дні й тижні після жовтневого перевороту, все йшло у відповідності з таємними угодами: Лєнін підписав знаменитий «Декрет про мир» і почав з німцями перемовини у Бресті.

Але тут трапився конфуз. Частина більшовиків, мало того що виявилася не посвяченою в таємниці ленінської «дипломатії» - вони ще й були прибічниками негайної Світової революції і вважали, що укладати мир з Німеччиною – це ледь не зрада, бо замість цього треба йти у Європу, а пригноблений пролетаріат і революційна солдатня їх підтримає.

«Улюбленець партії» Бухарін, той взагалі наполягав на оголошенні Німеччині «революційної війни». Троцький висловлювався інакше: «Ні миру, ні війни, а армію – розпустити».

Наскільки популярною серед більшовиків та їхніх фанів була ідея Світової революції в найближчі, якщо не години, то – дні, свідчить те, щонайменшим кримінальним покаранням в перші місяці влади Лєніна-Троцького було ув’язнення «до настання Світової революції».

Отож, у Бресті довгий процес перемовин йшов, німці вимагали підписання мирної угоди, а… Лєнін не міг того забезпечити. Справа в тому, що підписувати документи такого рівня мав голова найвищого органу влади більшовиків – Революційної військової ради. А ним був палкий прихильник ідеї негайної Світової революції Лев (Лейба) Давидович Троцький (Бронштейн). Його підтримували майже всі керівники партії, так що Лєнін зі своїми прибічниками негайного миру опинилися в меншості.

Німці чекали, чекали, а миру все не було. І тоді…

«9 февраля 1918 г. Германия предъявила ультиматум и потребовала подписания договора на предложенных ею условиях. 10 февраля Троцкий заявил, что Россия войну вести не будет, мирный договор не подпишет, а армию распускает. Троцкий отказался от дальнейших переговоров. Советская делегация покинула Брест-Литовск.

В ответ 18 февраля германские войска перешли в наступление» (http://shporiforall.ru/shpory/history20vek/vyxod-sovetskoj-rossii-iz-pervoj-mirovoj-vojny.html).

Таким чином, порушення перемир`я німцями було спровоковано самими ж більшовиками, які до того ж виявилися абсолютно не готовими до військових дій.

Більшовицька, а тепер і російська ура-патріотична пропаганда про подальші події писала приблизно в такому ключі:

«Не встречая серьёзного сопротивления, немцы заняли Двинск, Минск, Полоцк, Оршу, Таллин. Фронт окончательно рухнул. 18 февраля ЦК партии принял германский ультиматум. Однако наступление продолжалось. К 20 февраля немцы вышли на линию Таллин - Псков, угрожая Петрограду и Москве. 23 февраля отряды Красной армии остановили продвижение вражеских войск под Нарвой и Псковом. От германского правительства был получен ответ, в котором содержались ещё более тяжёлые условия мира. На принятие предложений давалось 48 часов. ЦК партии после ультиматума Ленина об отставке высказался за заключение мира (http://shporiforall.ru/shpory/history20vek/vyxod-sovetskoj-rossii-iz-pervoj-mirovoj-vojny.html_).

Правда тут лише в тому, що ультиматум Лєніна дійсно допоміг «уламати» більшість ЦК на негайне підписання мирної угоди з німцями. Решта – свята брехня.

Ніякого масово «пориву» не було. Навпаки:

«…утверждения советских историков, что питерские пролетарии, составлявшие отряды Красной гвардии, горели желанием защитить революционный Петроград от посягательств немцев, не соответствуют действительности. Всероссийская коллегия по формированию Красной Армии (в работе которой, кстати, активно участвовал Лазарь Каганович) 26 февраля констатировала не очень радостные для большевиков факты: «В Василеостровском районе... наблюдается даже уход из рядов Красной гвардии после объявления о возможности перехода гвардии в армию». «В Обуховском районе... узнав о мобилизации, половина Красной гвардии сдала оружие и разошлась» (http://www.krotov.info/lib_sec/13_m/mel/enberg.htm).

Фронт утримували (якщо про це можна так висловитися) лише найманці-латиші (рота 6-й Тукумського латиського стрілецького полку, того самого, який розстріляв робітничу демонстрацію в січні 1918 року) та окремі нечисельні загони, які залишилися від «старої» армії. Решта розбігалися, розбрідалися, ховалися…

Німці брали міста буквально голими руками. Деморалізація була абсолютною. Псков 24 лютого нагадував пекло: всі грабували всіх, а комуністів просто різали:

«Утром 24 февраля напряжение достигло наивысших размеров. Начинались грабежи, которые с трудом прекращались. На рыночной (ныне Советской) площади зам. председателя Совета Клейнешехерт, командированный для прекращения грабежей, был убит группой погромно-настроенных солдат. Труп лежал на площади, безучастно носились мимо него люди в разные стороны» (http://ru.wikipedia.org/wiki/День_защитника_Отечества#cite_note-.D0.9C.D0.B5.D0.BB.D0.B5.D0.BD.D0.B1.D0.B5.D1.80.D0.B3-9).

Псков було захоплено 24 лютого. Латиші під прикриттям щільного кулеметного вогню намагалися контратакувати, але за годину були розбиті й відкинуті за місто. Найбільші втрати – 270 солдат та офіцерів німці понесли, коли червоні підірвали склад піроксиліну на шляху германської колони, яка спокійно йшла містом.

На Нарву германський наступ взагалі почався 25 лютого, тобто через дві добі після того, як, за твердженням комуністичних фокусників від історії, німців тут зупинила щойно створена Червона армія. Безпосередньо до міста їхні підрозділи підступили 3 березня.

Основними захисниками Нарви також були не росіяни, а – «воїни-інтернаціоналісти» - наймані мадяри на чолі з Белою Куном (психопат, який навіки вкрив себе кривавою ганьбою за моторошні злочини, що він їх скоїв у Криму). Командував обороною сумнозвісний «революційний матрос» Павло Дибенко, котрий напередодні прихав з Петрограду з мішком, в якому знаходилася

«…значительная сумма денег, отпущенная из Смольного» (http://www.grwar.ru/library/Mil-Collect-II/MCII_05.html).

Очевидно, без цієї «значительной суммы» не бажали воювати навіть «революційні матроси», що їх Дибенко привів з собою.

3 березня відбувся перший бій. Результатом його була втеча червоноармійців з Нарви навіть

«… без напора со стороны немцев» (там само).

Доблесні «захисники революції» драпали так панічно, що навіть не виставили заслонів. Швидкість їхнього «перегрупування» з Нарви до найближчого міста Ямбургу була такою, що німці цілу ніч залишалися на околиці міста і лише на ранок їхні передові загони увійшли до Нарви, дізнавшись, що комуністи втекли ще з вечора.

Треба віддати належне, серед червоних також знаходилися люди, які не втратили присутності духу і намагалися відбити ворожий наступ. На жаль для радянських агітаторів, то були не більшовики. Першим треба назвати генерал-лейтенанта царської армії Дмитра Павловича Парського, який, будучи російським патріотом, вважав злочинним «здачу» рідної землі інтервентам. Тому він добровільно вступив до Червоної армії та визвався командувати обороною Ямбурга й Нарви.

Парський запланував контрнаступ на Нарву, щоб вибити звідти німців, поки ті не встигли закріпитися. Але… Підвели «революційні матроси». Очевидно, «грабувати награбоване» та «пускати в розход» беззбройних вчителів і адвокатів в Пітері було зовсім не те, що воювати на фронті. Тож

«…моряки не только категорически отказались возвращаться в Нарву, но и бежали далее в Гатчину, при чём в поезде Дыбенко оказался и Парский, которому с трудом удалось выбраться и вернуться в Ямбург» (http://ru.wikipedia.org/wiki/День_защитника_Отечества#cite_note-.D0.9F.D0.B0.D1.80.D1.81.D0.BA.D0.B8.D0.B9-37).

Зауважте, Читачу, Дибенко зі своїми матросами так втікали, що царському генералу довелося ледь не на ходу стрибати з потягу, аби повернутися на передову! А як генерал опинився в ешелоні? Дуже просто: він намагався переконати Дибенка та його «орлів», що треба зупиняти німців. Та його ніхто не слухав. Хай сам воює!

Генерал телеграфував до Петрограду:

«Все матросские эшелоны отправились с комиссаром Дыбенко [в] Гатчине. Оборонять позицию у Ямбурга были несклонны. Красногвардейские части отправляю из Ямбурга вслед за матросами. По примеру последних и красногвардейцы стали колебаться; больше никаких вооруженных сил под рукой у меня нет, потому снял артиллерию с позиции, отдал распоряжение отправлять остающиеся эшелоны с имуществом, сам выезжаю через четверть часа» (там само).

Додамо, що «герой революції» Дибенко разом із своїми матросами не зупинилися і в Гатчині. Вони розвинули таку героїчну швидкість, що опинилися… в Самарі!

Там, за сотні верст від фронту, мужні балтійці дуже швидко отямилися і заходилися займатися улюбленою спрвою, а саме – «експропріювати експропріаторів» - це мудре словосполучення, яке в російських реаліях значило банальний грабунок, в ті часи без запинки вимовляв навіть найбезграмотніший революціонер.

А що ж на фронті? На фронті замість більшовицьких командирів воює царський генерал. Вже наступного дня Парському вдалося повернути Ямбург, проте заслуги червоногвардійців в тому не було ніякої. Просто німці… до міста не входили. Вони виконали бойове завдання і зупинилися неподалік від міста там, де було намічено демаркаційну лінію. Отож генералу Парському цього разу без труднощів вдалося переконати революційних червоноармійців зайняти місто. Коли ніхто не стріляв - вони виявляли просто чудеса хоробрості.

Нам розповідають, що днем народження Червоної Армії вважається 23 лютого, коли німецькі війська було зупинено під Псковом і Нарвою. А ось як відреагувало більшовицьке керівництво на ті «перемоги». Дибенка віднайшли в Самарі і відправили під конвоєм до Москви (туди передислокувався Уряд). Там його було піддано трибуналу, виключено з партії і знято з посади.

Уявімо тепер, як билися решта червоних вояків, якщо сам Дибенко, який був, увага(!) Наркомом військово-морських справ волів відбивати німецьку навалу із Самари!

На закінчення оповідання про військові дії (хто бажає, може ознайомитися з ними більш детально за посиланнями – там багато чого цікавого й нового можна відкрити) скажемо, що німці зупинилися не тому, що їх зупинили. Наміру захоплення Петрограду вони не мали і мати не могли, інакше ніщо б місто Петра не врятувало.

Тут ми виходимо на дуже важливе питання. Розповідають, що Лєнін, начебто, наполягав на укладенні мирної угоди з німцями не тому, що такою була таємна угода з германським Генштабом, а через стремління врятувати Пітер і революцію.

Насправді твердження про бажання німців захопити Петроград – чистої води вигадка. Фікція. Комуністичним агітаторам будь що було потрібно виправдати отой ганебний мир і «відмазати» генія всіх часів і народів від звинувачень у зраді інтересів Росії. А зрада таки була, бо не уклади Лєнін миру, залишися Росія у складі Антанти - вона б мала право на частину контрибуції з переможеної Німеччини, що зовсім не було зайвим для країни, котру самі ж більшовики увігнали в страшні злидні; не було б втрачено значних територій.

Але ми про Петроград. Справа тут от у чому. Захоплення ворожої столиці – річ, звичайно, почесна і приємна. Але це є разом із тим і великою образою країні та народу. Тому не завжди перемога увінчувалася взяттям столиці супротивника. Приклад – перша війна Пруссії з Австрією в часи Бісмарка .

Окупувавши столицю Росії, германський уряд тим самим унеможливив би подальші перемовини щодо миру на умовах доброзичливого нейтралітету з боку Росії. А він був дуже потрібний, той нейтралітет, адже продовжувалося протистояння з Антантою. І мати за собою Росію, яка випала з війни, але дуже ображена захопленням столиці – це не те саме, що мати за спиною Росію, з якою укладено хоч і важкий, але все ж не настільки ганебний мир.

Далі. Росія має дуже великі простори. Захопити Нарву, Псков, Пітер можна, але як їх утримувати? Як контролювати велетенські простори? Адже не один генерал Парський вважав справою честі рятувати Батьківщину за будь-яку ціну? А якби сформувалися загони та армії не підконтрольні більшовикам? На чолі яких стояли б есери, анархісти або просто – колишні царські офіцери?

Воно оте все Лєніну та Троцькому потрібне? А німцям потрібно? Потрібно, вгрузати в той хаос, на який перетворилася Росія? А військ так не вистачає на Західному фронті. Та й всередині країни не дуже спокійно. Там теж революція зріє…

Заперечать: але ж у німців вистачило сил контролювати гігантські простори України! Ні, шановні, в тім-то й справа, що Україну німці не контролювали! Вони знаходилися в Україні як союзники Гетьманату. Військові контингенти німців в країні були невеликими, а вся адміністративно-управлінська діяльність була зосереджена в руках українського уряду.

Словом, окупація Пскова, Нарви і Пітера була для Німеччини кроком у прірву. Цього не міг не розуміти Лєнін. «Вождь світового пролетаріату» не міг не розуміти, що отой наступ німців з 18 лютого по 3 березня є певним шантажем, силовим тиском. А може, його і затіяли лише для того, аби дати змогу Лєніну та його прибічникам перемогти більшість в ЦК і наполягти на укладенні миру. Затіяли за таємною обопільною згодою.

Тепер щодо самого свята. Звідки взялася дата 23 лютого, якщо це є часом найбільшоі поразки й ганьби Червоної Армії? В.І. Ульянов (Лєнін) писав:

«Мучительно-позорные сообщения об отказе полков сохранять позиции, об отказе защищать даже нарвскую линию, о невыполнении приказа уничтожить все и вся при отступлении; не говорим уже о бегстве, хаосе, безрукости, беспомощности, разгильдяйстве… В Советской республике нет армии».

Це – стаття «Важкий, але необхідний урок», яка вийшла у «Правді» 25 лютого 1918 року. Лєнін констатує відсутність армії de facto трьома днями пізніше, ніж ми святкували її створення?

Може, це є дата офіційного, так би мовити, de iure, коли було видано відповідну постанову? Ні, Декрет про створення Робітничо-селянської Червоної армії Рада народних комісарів видала 28 січня 1918 року, опубліковано його було 2 лютого.

Звідки ж взялося оте 23 лютого?

В 1933 році, на урочистому засіданні, присвяченому 15-й річниці створення РККА Клімент Ворошилов сказав:

«… приурочивание празднества годовщины РККА к 23 февраля носит довольно случайный и трудно объяснимый характер и не совпадает с историческими датами» (http://ru.wikipedia.org/wiki/День_защитника_Отечества#cite_note-.D0.9F.D0.B0.D1.80.D1.81.D0.BA.D0.B8.D0.B9-37).

Свято виникло дуже просто. В 1919 році Подвойський виніс пропозицію святкувати День РККА саме 28 січня. Однак, через те, що його пропозиція прийшла із запізненням (щойно 23 січня), було прийнято рішення об’єднати святкування з Днем червоного подарунку (було таке), 17 лютого. Але оскільки того року День червоного подарунка припадав на понеділок, його перенесли на наступну неділю. Це і було якраз 23 люте.

Газета «Правда» повідомила:

«Устройство дня Красного подарка по всей России перенесено на 23 февраля. В этот день по городам и на фронте будет организовано празднование годовщины создания Красной Армии, исполнившейся 28 января» http://ru.wikipedia.org/wiki/День_защитника_Отечества#cite_note-.D0.9F.D0.B0.D1.80.D1.81.D0.BA.D0.B8.D0.B9-37).

Так і повелося. Брехати комуністам – мов з гори котитися. В 1924 році у журналі «Військовий вісник»

«… появляется фотокопия декрета Ленина об организации Красной армии от 15 (28) января 1918 г. с ложной датировкой его 23 февраля. В. Миронов объясняет это тем, что сформировавшемуся к тому времени партийно-бюрократическому аппарату было «важно и выгодно скрыть позор 1918 г.» (там само).

Святкували помпезно, але в деталі прагнули не вдаватися. Більше налягали на емоції та гасла. А вже сам міф про «перемогу» під Псковом і Нарвою було винайдено набагато пізніше, Й.В. Сталіним. В Кратком курсі історії ВКП(б) вже було написано:

«Вооружённая интервенция немецких империалистов вызвала мощный революционный подъём в стране. В ответ на брошенный партией и Советским правительством клич «Социалистическое отечество в опасности!» рабочий класс ответил усиленным формированием частей Красной армии. Молодые отряды новой армии — армии революционного народа — героически отражали натиск вооружённого до зубов германского хищника. Под Нарвой и Псковом немецким оккупантам был дан решительный отпор. Их продвижение на Петроград было приостановлено. День отпора войскам германского империализма — 23 февраля — стал днём рождения молодой Красной армии» (там само).

Сталін готував велику війну і треба було всіляко піднімати авторитет армії. Тому міфи в ті часи сипалися, мов горох з дірявого мішка. Міфи виявилися живучими. Більш живучішими, ніж навіть сам Радянський союз та ВКП(б)-КПСС. Дехто свято вірить в них і понині.

Насправді, якщо щось і святкувати 23 лютого – то День дезертира, боягуза і зрадника. Така справжня історія.

А для українців у закінченні скажемо мудрість від Інформаційно-освітньої сотні: доки ви відзначаєте свята чужої держави – власної не матимете.

Шануймося і віримо: все буде гаразд.


Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

Актуально


Мовний режим у школах і завдання дерусифікації

Мовний режим у школах і завдання дерусифікації

Цікавий факт з історії об’єднання Східної і Західної Німеччини навів історик Василь Ткаченко. Одразу...
Голод 33 року. Моторошний фільм про трагедію українського народу "19.33"

Голод 33 року. Моторошний фільм про трагедію українського народу "19.33"

1933 року центральною та східною Україною прокотилася хвиля голоду, яку штучно спровокувала радянська...
УКРАЇНА. ПОВЕРНЕННЯ СВОЄЇ ІСТОРІЇ.

УКРАЇНА. ПОВЕРНЕННЯ СВОЄЇ ІСТОРІЇ.

Україна. Повернення своєї історії – документальний фільм-дослідження. Наша історія – лише набір вигаданих...
Баннер

Семь простых способов зайти на заблокированные сайты

Новые комментарии

Баннер

24 Канал - онлайн

Прямой эфир

 

Espreso TV - LIVE

Прямой эфир

Громадське ONLINE

Прямой эфир

 

Баннер
Баннер
Баннер

Фотожаба

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

МЫ В FACEBOOK